Знайомство

Ні для кого не таємниця, що сучасні діти, на жаль, не можуть похвалитися щиросердним добродійництвом та християнським вихованням. Навколишній світ телебачення, реклами, комп'ютерних розваг формує з тендітної дитячої душі егоїстичне урвище. Але сидіти склавши руки деякі люди собі просто не можуть дозволити. Таку саму думку мають і представники козачої еліти. У планах невсипущих юнаків створити умови для формування повноцінної православної особистості з хлопчиків та дівчаток...

Так з'явився на світ дитячий православно-патріотичний клуб. При батьківській підтримці Іонинського монастиря це об'днання намагається культивувати у підлітках почуття любові до рідної землі - Святої Русі. Розповідає отаман Союзу вірних козаків Києва, підосавул Олексій Селіванов: "Наша мета - повернення традиційних слов'янських архетипів, тобто формування із хлопців чоловіків-воїнів, а не простих споживачів.Також культивування у дівчат образу жінки-матері - охорониці домашнього вогнища." Цілі-то прекрасні, але чи можливо на практиці втілити в життя подібні морально-етичні засади. Ось які думки роїлися у мене в голові в перші хвилини спілкування з ентузіастами. Проте після дня, проведеного разом із гуртківцями я пошкодувала про свої завчасні висновки.

Святкові мандри, або героїчний Лютіж

Отримавши запрошення від членів православно-патріотичного клубу взяти участь в одному з походів, я надзвичайно зраділа.Адже тепер я мала змогу на власні очі "пощупати і помацати", що то за клуб такий. Планувалося здійснити виїзд на Лютізький плацдарм. Ця територія ще пам'ятає молитви руських вояків, рани померлих та неймовірну звитягу й відданість радянських солдатів, які, нехтуючи власним життям, визволяли Святий наш Київ. Похід було призначено на шосте лютого, день, який за усіма параметрами якнайкращий: Димитрівська Родительська субота й День визволення столиці від німецько-фашистських загарбників.

Перш за все, разом із ігум.Валеріаном, настоятелем церкви Новомучеників, що на Лук'янівському кладовищі, діти та керівники експедиції пом'янули душі усіх тих воїнів, які поклали життя на вівтар слави нашої Вітчизни. Ніжні дитячі серця щиро молилися за всіх, хто величною жертвою виконав обов'язок перед Богом і людьми. Вшанувавши пам'ять героїв, усі вони вирушили до місця, яке стало символом мужності, благородства та витриманості - до плацдарму біля містечка Лютіж під Києвом, яке тепер виконує лише почесну роль музею.

Із рюкзаками за плечима та щирим запалом в очах юні добровольці вирушили в путь. Дорога не довга. Тож не встигли допитливі хлопчаки й дівчатка насолодитися розповіддю про озброєння, обладунок і стратегії Великої Вітчизняної, як усі ми опинилися біля входу до музею. Моя розповідь виявилася б занадто довгою, якщо б я перерахувала усі ті цікавинки, що спіткали на кожному кроці. Екскурсія до музейної діарами, яка імітувала палкі події листопада 1943 року, споглядання воєнної зброї, форми, техніки й інших раритетних деталей шістдесятилітньої давнини викликали подив не тільки в дітей, а й у дорослих. У роки НТР важко уявити, що у керівників штабу був польовий телефон, а не "мобілка"; а воєнний репортер тримав у руках не "цифровик" останньої моделі, а такий агрегат, що його й переносити важкувато.Нагороди, зброя, медичне спорядження, документи - ось далеко не повний перелік того, про що сучасне покоління знає лише за підручниками з історіі. Прогулянка через півстоліття після самовідданої битви нудною, на моє здивування, не була. Навпаки, життєва, захоплива розповідь ігум.Валеріана привертала увагу навіть людей досить далеких від воєнної історіографії.

Після похідної трапези на свіжому повітрі планувалися фізичні вправи. До речі, слід сказати,що меню у всьому намагалося наслідувати солдатську бувальщину: консерви, хліб, згущене молоко. Щоправда не обійшлося і без традиційних дитячих ласощів, таких як цукерки,печиво й газована вода. Тож після матеріального підкріплення вирішено тренуватися. Новоспечені "курсанти" мали змогу побігати імітованим польовим ходом, посидіти в справжній землянці, досконало прощупати важку техніку і навіть постріляти з пневматичного пістолета по заздалегіть приготованій мішені. Хочу сказати, що остання вправа сприймалася гуртківцми досить серйозно. Вони виконували всі інструктивні вимоги та дослухалися до порад керівників.

Не обійшлося і без маршів - хіба втримаєшся на місці, коли повз тебе проходить рівнесеньким строєм група солдатів? Ніколи б не подумала, що дітям, яких у школі неможливо примусити шикуватися попарно, так сподобалося б виконувати невибагливі команди "наліво" і "кроком руш".

Розчервонілі обличчя та широкі посмішки змусили замислитися - хіба так багато треба нашим дітям? Може просто віра, дружба, любов до людей і Батьківщини, добре щиросердне виховання. Треба подумати...

Плани на майбутнє...

Тож подумала я і вирішила звернутися із запитанням до керівника клубу.І ось, що розповів мені Олексій Селіванов: "Ми дуже цінуємо дух тих добровольців, що воювали за Святу Русь, тому намагаємося популяризувати правдиву історію.Так, розповідаючи про наших у Сербії, маємо на меті зберегти дух слов'янського воїна,щоб він жив у наших дітях та онуках."

Що ж до практичного підходу до справи, то козацьких ідей не злічиш. У майбутньому передбачається різнорідне навчання: курс виживання у лісі, основи військової справи, історії розвідки, кухарської майстерності. Не будуть сумувати і дівчата.Окремо для них намічені заняття із медичної підготовки. В зимові плани входять перегляд патріотичних православних кінострічок.

"Головне для нас сьогодні, - ділиться думками атаман, - стати на регулярну основу, отримати своє приміщення. Тоді ідея створення православного дитячого корпусу буде активно втілюватися у життя." На це звичайно потрібні кошти, тож небайдужі можуть взяти активну участь в моральному становленні сучасної молоді.

Р.S.
Прощатися із відвідувачами православний-патріотичного клубу не хотілось аж ніяк. Тепла атмосфера, доброзичливість, цікавість заінтригували мене. Якби мій вік відповідав поставленим вимогам, то, не роздумуючи ні хвилини, я б вступила до лав новоствореного православного об'єднання. Тож хто із юних прихожан забажає повчитися мужності, витримки або просто весело провести час приходьте до гуртка - вчіться, тренуйтеся, намагайтесь ділом,а не тільки словом служити Богу і Батьківщині.

Ольга Пророк
"Православна газета", №1(109) 2005